Каспер Андрей Дунин-Борковский - جرد الجدول

В Польше имеется союз потомков рода Дуниных, который проводит ежегодные съезды. Председатель Союза в настоящее время (2002 г.) - Ян Дунин-Борковский.

Дунін-Борковський Василь (1640? — 1702) син графа Дунін-Борковського Каспера, полковника королівських військ, який у нагороду за Смоленську війну 1632-1635 рр отримав від Владислава IV, короля Польського, маєтки в Чернігівському воєводстві та внук графа Дунін-Борковського Андрія, коронного писаря Люблінського, й правнук графа Дунін-Борковського Яна, вотчинного володаря у 1480-1560 рр Борковиць і Великого Скрзіна та праправнук Дунін-Борковського Павла Адамовіча,володільця Борковиць і Сульгустова, полководця військ імператора Карла V, затверджений королем Польським у графському достоїнстві і отримав титул графа Римської Імперії - так за архівними документами Державного архіву Чернігівської області - аж до засновників роду Дуніних у 1124 році Петром Дуніним, сином скарбника Данського короля Нільса і доньки Данського короля Еріка та княжною Марією, донькою Великого князя Київського Святополка ІІ (Михайла) і царівни Варвари, доньки Візантійського Імператора Олексія І Комнен

• http://uk.wikipedia.org/wiki/Василь_Дунін-Борковський

З переліченого зрозуміло, що Андрій Васильович отримав у спадщину не тільки високий соціальний статус, а й значні володіння. Дата його народження (напевно, раніше 1690 р., адже у 1710 р. він побудував церкву у с. Листвені), як і дата смерті, точно не відома. В.Л.Модзалевський у розписі роду вказував, що помер до 1760 р., а в доповненні уточнив дату: помер раніше 1744 р.

Справді, дані ревізій Чернігівського полку дозволяють стверджувати, що у 1743 р. він ще живий, а от у 1747 р. всі його володіння вже записані за синами, також бунчуковими товаришами Ва с и л е м , Ми х а й л о м і Як о в о м

(четвертий син Іван ще був малолітнім). У «сказках» про службу Василь і Михайло у 1756 р. повідомили, що служать у числі

бунчукових товаришів з 1744 р., тоді Василеві було лише 19 років У 1750 р. дружина Андрія Борковського названа вдовою, що володіла житловим двором у с. Євтуховий Білоус. Імовірно, помер він у кінці 1743 або на початку 1744 р., що підтверджує точку зору В.Модзалевського. Рідний брат бунчукового товариша Андрія Борковського Михайло, також бунчуковий товариш, був одружений з Параскою Данилівною Апостол, помер рано, до 1727 р. Андрій Васильович Дунін�Борковський був двічі одружений. В першому шлюбі з донькою полкового переяславс ького судді Ана с т а с і єю Іванівною Берло Високий статус і значні земельні володіння її батькові принесли три шлюби з п р е д с т а в н и ц я м и в і д о м и х с т а рши н с ь к и х р о д и н Со м к і в , Щу р о в с ь к и х Рустановичів і Мазапет . Анастасія була донькою від третього шлюбу з Ганною Мазапет, яка була онукою одного з найбагатших власників Чернігівщини Бориса Грязного. Після смерті першої дружини Андрій Борковський вступив у другий шлюб. Його обраницею стала донька генерального обозного Катерина Яківна Лизогуб. Їй належали у Білоусівській сотні в с. Брусилові 16 хат, Любецькій сотні в х. Красковському – 1 хата, Городницькій сотні в д. Пекурівці – 8 хат і в м. Седневі – 1 хата (1760); у 1765 р. жила в с. Новий Білоус. Будучи побожною, вона в 1768 р. подарувала Євангеліє в Пустинний Миронівський Богоявленський дівочий монастир 22

• http://www.siver-litopis.cn.ua/arh/2007/2007n6/2007n06r05.pdf

• http://mglin-krai.narod.ru/Kazaki/Polk/Turkovskii.htm

О его жене англичанке: "не понимая русского языка и не желая изучать его, она достигла того, что почти все дворовые люди или говорили по-английски, или понимали этот язык. От этого Дом их казался иностранным, тем более еще, что он был, так сказать, приютом для всех иностранцев. Их столько там жило и умерло, что пришлось устроить особенное кладбище, называемое теперь немецким."

жінка Георгія Васильовича Лисенка, чернігівського полкового писаря

• http://ukraine.polnaya.info/chernihivska-oblast/sokyryntsi/

Після смерті Григорія Гнатовича, маєток в Сокиринцях перейшов у спадок його єдиному синові Івану, який служив у козацькому війську, мав почесний титул бунчукового товариша, чотири роки (1763-67) правив прилуцьким полком замість батька. В 1780-90 роках служив повітовим суддею в Прилуках. В Сокиринцях Іван Григорович побудував новий двохповерховий дерев'яний будинок на кам'яному фундаменті. Дім був гарний, з широкими ґанками, прикрашеними колонадами і фронтонами. Просторі зали, вітальні, світлиці, опочивальні обігрівалися печами, облицьованими синіми кахлями. Будинок стояв оточений флігелями на величезній галявині, яка полого спускалася до ставка. Тут були влаштовані квітники і газони, алеї з підстрижених лип, альтанки. Одружився Іван Григорович в 1754 році на чотирнадцятилітній доньці київського полковника, племінниці гетьмана Кирила Розумовського Катерині Юхимівні Дараган, яка згодом отримала від батька і братів своїх величезні багатства, але шлюб цей був нещасливим і подружжя, вже маючи трьох діток, через кілька років роз'їхалось. Галаган хотів навіть офіційно розвестися, але розумна й практична Катерина Юхимівна, задля благополуччя сина і двох доньок згоди на розвод не дала. Іван Григорович часто хворів, жив тихо і непомітно, цурався гостей і велелюдних зборищ. Зовсім інакше вела себе Дараганша. Після розриву з Галаганом, вона купила собі невеличкий маєток в Івківцях під Прилукою і там прожила близько трьох років. А у цей час померли два її брати і їй з сестрою дісталися великі й багаті маєтки на Полтавщині й Чернігівщині. Катерина Юхимівна з дітьми перебралася в Покорщину під Козельцем і зажила як велика і вельможна пані, оточивши себе слугами, служанками, козачками і... цілою тічкою породистих заморських собачок-іграшок, які всюди її супроводжували. Та все ж була вона доброю господинею, одягалася просто, розмовляла тільки на "малороссийском наречии", сиріч - на чистій українській мові. Померла вона у 83-х річному віці в 1823 році й похована в Георгіївському монастирі в селі Данівці біля Козельця. Іван Григорович Галаган помер в 1789 році, поховали його біля побудованої ним "домової" церкви в сокиринському саду.

• http://www.pryluky.com/index.php/istoriya/4-istoriya/216-sokyryncigalagany.html

était le maréchal de district de Gradizh et Krementchutsk de la noblesse (1788-89) et le maréchal provincial d'Ekaterinoslav de la noblesse (1795). Selon les souvenirs de sa nièce, Sofia Vasilievna Skalon, "dans la maison, il parlait principalement la langue peu russe (ukrainienne)"

• http://referatu.net.ua/newreferats/7576/184422/?page=0

Упоминания

29 червня 1843 року О.В. Капніст у Мойсівці на балу у Т. Волхонської познайомився з Т.Г. Шевченком. І другого ж дня своєю бричкою він привіз молодого поета і художника до себе в Ковалівку. Ще двічі Тарас Шевченко відвідував село. Після родинного свята у Рєпніних в Яготині О.В. Капніст який теж був там присутній з дружиною, забрав 9 грудня 1843 року Т.Г. Шевченка до себе в Ковалівку. У селі поет прожив понад два тижні, роблячи короткотермінові поїздки у навколишні села. Втретє Т.Г. Шевченко заїздив до Ковалівки 12 січня 1844 року, мандруючи з Яготина до Мойсівки на черговий бал до Т. Вольховської.

• http://www.velikijhutir.cherkassy.ua/files/doks/tumanvikiv.pdf

автор мемуаров "Воспоминания".

был очень хорош собой: брюнет с прекрасными черными глазами, выражающими и приятность, и ум, и благородство. Как единственный сын, он был всеми в семействе любим и балован до крайности, в особенности матерью, которая, находя в нем одно свое утешение, исполняла все прихоти его и ни в чем ему не отказывала. После смерти первенца в младенческом возрасте, уехали с женой заграницу, подолгу жили в Италии.

Капнист Иван Васильевич. Третий сын поэта В.В. Капниста. Род .ок 1794-1795 г. Ум. В 1860 г. Полтавский губернский предводитель дворянства, позже- смоленский (1842-1845) и московский (1844-1855) губернатор. Статский советник с 1842 г., в 1844-1852 гг. - сенатор, тайный советник. Был женат на Пелагее Григорьевне Горленко, дочери губернского секретаря. За нею получил в приданое 430 душ в Пирятинском и Прилуцком уездах. В 1831 г. вместе с кн. Репниным стоял у истоков проекта создания 8 казачьих полков. Представлял высшие слои украинского дворянства, прилагал огромные усилия к возрождению украинской автономии в России. Сын Петр (1830-1898).

• http://mtlib.org.ua/Ukazateli/Kapnist.htm

Капнист Иван Семенович, граф. (15 янв. 1876 г.). Граф. Род. 30 мая 1834 г. в Пузикове. Коллежский советник, камер-юнкер.12. Воспреемница помещица г. Ромны Е.В. Полетика.

• http://mtlib.org.ua/Ukazateli/Kapnist.htm

Жена РЕПНИНА ВАРВАРА ВАСИЛЬЕВНА 1840-1922.

• http://mtlib.org.ua/Ukazateli/Kapnist.htm

• http://mtlib.org.ua/Ukazateli/Kapnist.htm

Некоторое время носил фамилию отца, но вскоре был усыновлен Петром Капнистом, первым мужем и верным другом его матери, графини Делонвиль.

Родился в родовом имении при селе Андреевке Черниговского уезда. Православный. Сын уездного предводителя дворянства Аркадия Александровича Ригельмана (р. 1778) и жены его Прасковьи Григорьевны Галаган (ум. 1852). Внук генерал-майора А. И. Ригельмана, двоюродный брат Г. П. Галагана.

Высшее образование получил в Московском университете по 1-му отделению философского факультета. Будучи студентом участвовал в переводе на русский язык сочинения французского профессора Демишеля «История средних веков» (Москва, 1836). По окончании курса наук со званием действительного студента, 22 ноября 1839 года поступил на службу в канцелярию Московского гражданского губернатора. Одновременно продолжал занятия в университете и в следующем году был удостоен степени кандидата 1-го отделения философского факультета.

В 1843 году вышел в отставку и для пополнения научного образования поехал в Вену. Также посетил Прагу и Пресбург, где познакомился со славянскими деятелями Ганкой и Штуром. Вернулся в Россию в 1845 году и 1 июня 1846 года поступил на службу в канцелярию Киевского военного, Подольского и Волынского генерал-губернатора. 14 февраля 1848 года назначен был секретарем канцелярии по полицейской части. По предписанию генерал-губернатора, с 17 апреля по 14 сентября 1848 года исправлял должность казначея Киевского института благородных девиц. 13 августа 1850 года назначен был директором Второй Киевской гимназии и директором училищ Киевской губернии, а в 1854 году вышел в отставку по болезни. Позднее, в 1864 году, был приглашен к участию в Комиссии по крестьянским делам при Киевском генерал-губернаторе. Состоял с 13 августа 1848 года действительным членом киевской Комиссии для разбора древних актов. В 1848—1851 годах под редакцией Ригельмана были изданы два тома «Летописи событий юго-западной России в XVII веке» Самуила Величко. Также состоял действительным членом Общества любителей российской словесности при Московском университете с 1860 года.

В 1840-х годах начал публиковаться в славянофильском журнале «Москвитянин», в 1846—1847 годах ригельмановские «Письма из Вены», посвященные жизни славян в Австрии, печатались в «Московском сборнике». Был особенно близок к М. П. Погодину и И. С. Аксакову. Позднее публиковался в газете «День». Совершив вторую поезду за границу в 1857—1858 годах и третью — в 1867 году, издал отдельную книгу «Три поездки за границу» (1871). В 1870-х годах вел полемику с украинофилами на страницах «Киевлянина» и «Русского вестника», в частности в 1875 году поместил в последнем критическую статью «Современное украинофильство».

С момента основания был деятельным членом Киевского Славянского благотворительного общества, а в 1875 году единогласно избран был его председателем. Неоднократно жертвовал значительные суммы из своих средств на издание книг по славяноведению. Так, почти все «Славянские ежегодники», издаваемые обществом, печатались за его счет. Кроме того, благодаря стараниям Ригельмана общество помогало многим нуждающимся, оказывало материальную поддержку галицким русофилам и способствовало изданию львовского «Слова», а также содействовало выходу в свет многих изданий, среди которых «Очерк истории чешской литературы» А. И. Степовича и «Краткий очерк истории чешского народа» Фр. Палацкого (в переводе и с предисловием Н. П. Задерацкого). В 1885 году, во время празднования Кирилло-Мефодиевского юбилея, пожертвовал 10 тысяч рублей на нужды общества, составившие неприкосновенный «Ригельмановский капитал», «проценты с которого должны быть употребляемы для содействия распространению знания обще-русского литературного языка между славянами, живущими вне пределов русского государства».

При открытии в Киеве отделения Русского музыкального общества в 1863 году был избран в члены дирекции, из состава которой выбыл в 1871 году. В 1879 году вернулся в дирекцию по просьбе В. В. Пухальского, а в 1882 году стал председателем Киевского отделения РМО, каковую должность занимал до самой смерти.

В феврале 1876 года ушел во временную отставку на 11 месяцев до конца года. Однако, война с Турцией 1877-1878 гг. не позволила окончательно выйти в отставку, но после ее окончания он распростился с полком. После отставки жил в поместье жены в селе Куяновка Сумского уезда Харьковской губернии. Действительный статский советник. С 1884 года на протяжении 33-х лет был сумским уездным предводителем дворянства, камергер Его Величества при Императоре Николае II. Награжден нагрудным знаком в честь 300-летия Дома Романовых Высочайшим повелением 18 февраля 1913 года (Свидетельство № 2005 от 31 марта 1913 года). Занимался большой общественной и благотворительной деятельностью. Был первым председателем Попечительского совета 2-й женской гимназии г. Сумы, председателем Cумского автомобильного общества, членом Тамбовской ученой архивной комиссии, которая вела археологические раскопки в сельце Кошибеево.

Избирался Лебедянским уездным предводителем. Собирал мебель (114 предметов), гравюры, бронзу и картины (коллекция национализирована)

В 1907 и 1912 избирался депутатом Государствненой думы от Полтавской губернии.

Переворот 1917 года не был для Капнистов неожиданностью. Как и все демократично настроенные дворяне, Ростислав Ростиславович верил в то, что революция принесёт что-то новое в жизнь страны. Он помогал революционерам материально и, пользуясь графским титулом, не вызывая подозрения, мог перевозить из-за границы большевистскую “Искру”. Но жить в Петербурге становилось всё тяжелее, и вскоре Капнисты переехали в Судак.

Мария Капнист – самая младшая из пятерых детей в дворянской семье. У юной Марии были гувернантки, учителя, шикарный особняк в Судаке на 70 комнат, но в семь лет для Марии Ростиславовны детство закончилось.

«Когда появилась «чрезвычайка», - вспоминала Мария Ростиславовна, - было вывешено объявление: всем дворянам, титулованным особам прийти в ГПУ, иначе расстрел. Когда кто-то спросил отца - графа Ростислава Ростиславовича Капниста: «Ты пойдешь?» - он ответил: «Я не трус». «Я умоляю, папа, не ходи!» Он ушел. А у нас был такой круглый стол. И вот я помню стакан - вдруг сам разбился на мелкие кусочки, как будто кто-то его ударил. Поздно вечером папа вернулся, но на следующий день его забрали. Потом его расстреляли... А тетю убили на моих глазах. Мне было около шести лет, но я помню лица тех людей. Один из них сказал другому, указывая на меня: «Смотри, какими глазами она на нас смотрит. Пристрели ее». Я закричала: «Вы не можете! У вас нет приказа!» Я тогда уже все знала. Три тысячи человек расстреляли за одну ночь. На горе Алчак. Никто не знает, что творилось в Крыму. Мы голодали ужасно. Мололи виноградные косточки... спаслись дельфиньим жиром - один рыбак поймал дельфина...»

Ростислав Ростиславович был расстрелян зимой 21-го года. Как и почти все крымские дворяне. Дом Капнистов был разрушен, а братьям и сестрам пришлось скрываться.

Спустя несколько лет красный террор распространился на оставшихся в живых членов семей. Крымские татары, чтившие память графа Капниста, помогли его вдове и дочке Маше бежать из Судака в их национальной одежде.

• http://chtoby-pomnili.livejournal.com/421532.html

Капнист Дмитрий Павлович (5 июня 1879 — 6 июля 1926). Из дворян Полтавской губ., землевладелец (на 1912 — 200 дес. земли); владел также домом с усадьбой в Ялте. По окончании юридического факультета С.-Петербургского университета с 1903 служил по Министерству юстиции. В 1907—1908 товарищ прокурора Тамбовского окружного суда. С 1910 — предводитель дворянства Золотоношского уезда Полтавской губ. Титулярный советник. Член IV Думы, октябрист, после раскола фракции вошел во фракцию земцев-октябристов. 1 марта 1917 назначен Временным комитетом Государственной думы комиссаром над Министерством внутренних дел. С 8 марта — председатель Особой комиссии по ликвидации Главного управления по делам печати (комиссар Временного правительства по делам печати). Умер в Париже.

• http://www.hrono.ru/biograf/bio_k/kapnist_dp.html

У 1910 році предводителем повітового дворянства був надвірний радник Микола Олександрович Лесеневич, який до цього у 1904–1909 роках служив земським начальником 5-ї дільниці (В. Хутірська волость, Безпальчівська, Драбівська волості). А після нього впродовж майже 7 років цю посаду обіймав граф Дмитро Павлович Капніст, онук відомого декабриста Олексія Васильовича Капніста. Один з його синів — Павло Капніст (1842–1904) – керував канцелярією Міністерства юстиції царського уряду, з 1877 року був прокурором Московської судової палати. У 1880–1895 роках служив опікуном Московського учбового округу, був сенатором.

Блискучу кар’єру зробив і Д.П. Капніст, який народився 5 червня 1879 року. В 1903 році по закінченні юридичного факультета С.-Петербурзького університету він поступив на службу в Міністерство юстиції, а в 1907–1908 роках був товаришем прокурора Тамбовського окружного суду. Мав чин титулярного радника. У 1912 році Д.П. Капніст був обраний депутатом IV Державної думи, де входив до фракції так званих “октябристів”, а згодом став лідером цієї фракції. 1 березня 1917 року Тимчасовим комітетом Держдуми він був призначений комісаром над Міністерством внутрішніх справ, а з 8 березня — головою Особливої комісії з ліквідації Головного управління у справах друку (комісар Тимчасового уряду у справах друку).

Тривалий час свою депутатську діяльність граф Д. Капніст поєднував із діяльністю на посаді повітового предводителя Золотоніського дворянства. Уперше на цю посаду він був обраний у 1910 році. У 1913 році обов’язки предводителя тимчасово виконував Дмитро Дмитрович Косюра, а потім на цій посаді знову згадується Д.П. Капніст.

Очевидно, більшу частину часу він мешкав у Санкт-Петербурзі, але часто бував і на Золотоніщині, де в нього було 200 десятин землі і родовий маєток у селі Вознесенське. Принаймні, матеріали Золотоніського земського зібрання свідчать про те, що Д.П. Капніст брав активну участь у роботі земських органів і користувався значним авторитетом серед гласних повіту. 16 листопада 1916 року вони висловлювали подяку графу Капністу за його патріотичну позицію у Державній Думі і за захист проекту про волосні земства. З цих матеріалів також видно, що Д.П. Капніст був прихильником ліберальних реформ: він підтримував розгляд у законодавчому порядку пропозицій Золотоніського земства щодо звільнення від військової повинності голів та членів земських управ і пропозицію щодо надання земствам права вибирати до складу управ осіб, які не мали установленого майнового цензу...

На жаль, усі ці заслуги були перекреслені більшовицьким переворотом, що стався у жовтні 1917 року. Під час громадянської війни граф Д.П. Капніст змушений був емігрувати до Франції і помер у Парижі 1926 року. Його ж родовий маєток у селі Вознесенське, в якому був великий парк і красивий, схожий на палац, двоповерховий дім із 42 кімнатами та багатою бібліотекою, був розграбований і спалений місцевими селянами. Після цього родина Капністів назавжди втратила зв’язок із Золотоніщиною і вже більше до неї не поверталася. Відомо, що син Д.П. Капніста Олексій (1916–1993) жив у Франції й був віце-президентом Об’єднання закордонних товариств страхування проти пожежі. Похований на кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа, де знайшли свій останній спочинок і багато інших представників українського та російського дворянства, яким після 1917 року не знайшлося місця на рідній землі.

• http://velikijhutir.cherkassy.ua/history/history/?news_id=835