Дмитро Миколайович Ревуцький م 1881 و 29 ديسمبر 1941

From Rodovid AR

الشّخص:425041

سلالة	Ревуцькі
الجنس	ذكر
الإسم الكامل	Дмитро Миколайович Ревуцький
الأولياء ♂ Микола Гаврилович Ревуцький [Ревуцькі] م 1843 و 1906 ♀ Олександра Дмитрівна Каневська (Ревуцька) [Каневські] م 1844 و 1906
صفحة ويكي	wikipedia:uk:Ревуцький_Дмитро_Миколайович

الأحداث

1881 الميلاد:

ولادة الطفل: ♀ Олександра Дмитрівна Ревуцька [Ревуцькі]

الزواج: ♀ Марія ? (Ревуцька) [?] و 29 ديسمبر 1941

1 يونيو 1910 ولادة الطفل: Київ, Україна, Російська імперія, ♂ Валер'ян Дмитрович Ревуцький [Ревуцькі] م 1 يونيو 1910 و 23 ديسمبر 2010

29 ديسمبر 1941 الوفاة:

ملاحظات

Дмитро́ Ми́колайович Реву́цький (1881-1941) — музикознавець, фольклорист і музичний діяч, родом з с. Іржавця на Чернігівщині, брат Левка Pевуцького, батько Валер'яна Ревуцького, племінник Олекси та Миколи Стороженків.

Батько — Микола Гаврилович мав непоганого баса та інколи співав дещо з репертуару для цього голосу та грав на скрипці під акомпанемент дружини; мати — Олександра Дмитрівна (дівоче прізвище Каневська) (1844, Київ — 1906) — до заміжжя шкільний вчитель в селі Іржавець, фольклорист. Вільно володіла французькою і німецькою мовами, набула музичну освіту в пансіоні для панночок села Римарівців Гадяцького повіту в німецького вчителя Блюмеля. Грала на фортепіано (виконувала твори Шопена, сонати Бетховена), збирала місцевий пісенний фольклор. У 1880 році взяла шлюб із Миколою Гавриловичем Ревуцьким. Листувалася з Л. Толстим щодо організації навчання у сільській школі. Ці матеріали в 1930 р. передано Дмитром Миколайовичем Ревуцьким до музею «Ясная Поляна». Коли Лев Толстой був у Бахмачі в маєтку художника Миколи Ґе, відбулося їхнє особисте знайомство.

Дід, материн батько, Дмитро Кіндратович Канєвський, військовий, вийшов у відставку в чині штаб-ротмістра Харківського уланського полку, оселився в Іржавці.

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1906). У 1918-1932 pp. професор Київського Музично-Драматичного Інституту ім. М. Лисенка, співр. Етнографічної Комісії АН УРСР (з 1923), згодом переслідуваний радянською владою й звільнений з праці; 1938 поновлений як старший науковий співробітник Інституту фолкльору АН УРСР й як викладач Київського Театрального Інституту.

Забитий разом з дружиною у Києві в грудні 1941 під час німецької окупації. Ревуцький значно спричинився до піднесення й поширення музичної культури в Україні, як організатор численних концертів, виконавець народних пісень і дум, перекладач текстів творів різних евр. композиторів, вчитель-викладач музики і з музикою пов'язаних дисциплін і редактор численних нотних видань (твори світових композиторів, вокальні твори Бетговена, «Галицькі пісні» в обробці Дмитра Ревуцького, «Дуети М. Лисенка», «Козацькі та історичні пісні», три збірки українських народних пісень п. н. «Золоті ключі» та ін.).

Ревуцький переклав для Київського Оперного театру лібретта опер: «Викрадення з Сералю» Моцарта, «Пророк» Маєрбера, «Фавст» Ґуно, «Паяци» Леовкавалльо, «Руслан і Людмила» Ґлінки, «Алеко» Рахманінова. Ревуцький автор близько 60 наукових праць, між іншим «Українські думи та пісні історичні» (1919), «Андріяшіяда» — опера-сатира М. Лисенка (1930), "Гулак-Артемовський і його комічна опера «Запорожець за Дунаєм» (1936), «Лисенко — хоровий диригент» (1937), «Шевченко і народна пісня» (1939), «Автобіографії М. Лисенка» (1940), «Живе слово» — підручник мистецького читання (1923).

Вивчення матеріалів архіву Ревуцьких привели до ряду сенсаційних відкрить, зокрема, що їх родовід пов’язаний з домом гетьмана Богдана Хмельницького, а також до розкриття трагічної історії козацької святині – чудотворної ікони Іржавської Богоматері, оспіваної Т.Г.Шевченком.

http://www.composersukraine.org/index.php?id=1223

Ім’я Дмитра Ревуцького — вченого-етнографа, фольклориста, музикознавця, перекладача — незаслужено затавроване в роки тоталітаризму. Валентина Кузик допомогла повернути його українському народові. Зробила сенсаційне відкриття, що родовід Ревуцьких пов’язаний з донькою гетьмана Богдана Хмельницького — Марією. Розкрила трагічну історію козацької святині — чудотворної ікони Іржавецької Богоматері, оспіваної Тарасом Шевченком. За такі дослідження і було присвоєно мистецьку премію імені Лисенка.

http://www.anthropos.org.ua/jspui/bitstream/123456789/1071/3/212-229_Kuzyk.pdf

Дмитро Ревуцький був первiстком у сiм'ї, яка пишалася своїм родом. По батьковi - Миколi Гавриловичу (1843-1906) - рiд веде початок вiд легендарного козака Петра Ревухи-Ревуцького з коша Калнишевського Запорiзької Сiчi Вацлава Ревуцького, хоча дiд - Гаврило Романович - був скромним священиком. Сам Микола Гаврилович мав титул - "потомственний iменитий громадянин". Рiд матерi - Олександри Дмитрiвни (1844-1906) - стародавнiй, дворянський. По жiночiй лiнiї - Стороженкiв - вiд корiння полковника Запорiзького вiйська Андрiя Стороженка (помер 1610 р.) та його сина - Iвана Стороженка (помер 1693 р.) - сподвижника Богдана Хмельницького й зятя гетьмана. З цим родом пов'язанi (в рiзнi часи) дочка Богдана Хмельницького - Марiя, правнука П.Полуботка - Феодосiя; спорiдненi Стороженки й з родами Лисенкiв, О'Коннорiв, Милорадовичiв. По чоловiчiй лiнiї також були не менш славнi предки - рiд Канєвських; батько Олександри Дмитрiвни - Дмитро Кiндратович Канєвський (1804-1870) - у молодi роки штаб-ротмiстр Харкiвського уланського полку, визволитель Болгарiї з османського ярма, був обраний на ватажка прилуцького дворянства, шанована й маєтна людина. У посаг за старшою улюбленою донькою вiдiйшли землi бiля Iржавця. А та, шануючи батька, назвала свого першого сина Дмитром. Кумиром Олександри Дмитрiвни був i її рiдний дядько - брат матерi Олекса Стороженко (1805-1874), вiдомий письменник i народознавець. "Українофiльськi" настрої сiм'ї Ревуцьких були всiм вiдомi - шанувальники Т.Г. Шевченка, збирачi народних пiсень та iнструментiв, записувачi бувальщин з iсторiї краю, зокрема, оповiдей про мiсцеву Iржавецьку чудотворну iкону Богоматерi.

http://donklass.com/arhiv/histdisk/memorial/education/music/revytski/1.htm

Першою наукою братів була музика, а першою вчителькою — мати. Вступивши по закінченні Прилуцької гімназії до Київського університету, Дмитро Ревуцький почав учащати на співанки студентського хору. Там на нього звернув увагу М. Лисенко (з яким Ревуцькі теж були далека рідня по Стороженках). Дмитро опиняється в найтіснішому колі його соратників і переконує батьків перевести Левка з Прилуцької гімназії до Києва, щоб той мав змогу навчатися паралельно в Миколи Віталійовича в музично-драматичній школі.

Уникнувши долі студентів-учасників бунту 1900 p., більшість яких було виключено з університету й віддано в солдати, Дмитро в 1906-му закінчує історико-філологічний факультет. Але через відверті патріотичні українські настрої знайти роботу в Києві не може. Їде викладати в Ревель (нині — Таллінн). Лише через три роки за сприяння В. Науменка Дмитро одержує посаду вчителя словесності в Києві, у класичній гімназії. Серед його учнів будуть три майбутні академіки — М. Рильський, М. Алексєєв та К. Паустовський.

...

Було ще одне свято для братів Ревуцьких у 30-ті роки — знаменита Республіканська нарада кобзарів навесні 1939-го. Дмитро Миколайович зробив блискучу доповідь з історії кобзарства. Просто під час наради записував Лев Миколайович від сліпих музикантів унікальні старовинні пісні й думи. Дослідниця творчості й біографій братів Ревуцьких Валентина Кузик розшукала в архівах НАНУ стенограму виступу Дмитра Ревуцького, рядки якої зафіксували вигуки із залу — "Слава братам Ревуцьким!"

Та вже у вересні 1939 р. Дмитра Миколайовича звільнено з усіх посад. Тяжко захворівши, втративши мову, він майже рік пролежав у ліжку. І не встиг звестися на ноги, як до нього у квартиру підселили наглядача з "певних інстанцій". Це змусило Дмитра Ревуцького пристати на пропозицію близького друга — художника Василя Кричевського — перебратись навесні 1941 р. до його помешкання на вулиці Толстого. Кілька кварталів — від Володимирського собору до університету — несли його у кріслі син Валер'ян та племінник Євген (майбутній професор медицини).

Війна застала напівпаралізованого Дмитра Ревуцького за письмовим столом — над листами й нотними сторінками з архіву Лисенка. Від евакуації довелось відмовитися: про можливу окупацію Києва мови не було до останнього дня, та й рушати в дорогу тяжкохворій літній людині було вкрай небезпечно. Вкотре вже між братами Ревуцькими пролягла лінія фронту. Та зустрітися тепер їм уже не судилося.

1 січня 1942 р. Київ прокинувся під сумний спів дзвонів Андріївської церкви. Тут відспівували жорстоко вбитих Дмитра та Марію Ревуцьких. Прийомний син Василя Кричевського Вадим Павловський 29 грудня знайшов Дмитра Миколайовича з пробитою головою над залитим кров'ю рукописом про Лисенка. Молоток, яким немічній людині було завдано 34 удари, зірвався з держалка і, пробивши внутрішнє віконне скло, "спочивав між рамами". Дружина Ревуцького, яка відкрила убивці двері, до кімнати вже не повернулась. На підлозі знайдено було "автограф" злочинця — червоноармійську будьонівку; на одному з нотних аркушів — записів М. Лисенка від І. Франка — лишився відбиток радянського армійського чобота. Більш ніж через півстоліття кандидат мистецтвознавства Валентина Кузик знайде в тогочасних протоколах НКВС "звіт": "У листопаді 1941 р. був знищений зрадник Батьківщини професор Ревуцький, який перейшов на службу до німців, виступав у фашистській пресі з наклепами на Радянський Союз" (так було кваліфіковано дві статті Дмитра Миколайовича в київській газеті "Українське слово" — "Український фольклор" та "Український фольклор і Лисенко"). Вочевидь "кілер" завчасу відзвітував до чергової річниці Жовтня, а саме "замовлення" виконав пізніше.

http://www.ebk.net.ua/Book/biographies/100nu/part4/revutsky.htm

Убивство професора приписали членам диверсійної підпільної групи В. Кудряшова, яких заарештували через півроку й закатували у гестапо. Та я переконана і маю до того підстави: то не могла бути справа рук членів групи В. Кудряшова — інтелігентної студентської молоді, яка напевне знала, хто такий Д. М. Ревуцький, а може, й слухала його лекції. Тут видно почерк спеціально засланого “ліквідатора” з обойми НКВС (до того ж садиста), жертвами якого стали й інші діячі української культури та науки, що так часто “зникали” в перші місяці окупації Києва ворогом: літературознавець Нагорний, науковці музею-заповідника Києво-Печерська Лавра Михайлов і Чорногубов, член підпілля УПА, він же староста Труханова острова — Рівновський.

Листи з погрозою знищення отримував і кінорежисер Кавалеридзе. Зрозуміло, ім’я вбивці ніколи не викажуть, як свого часу оберігали “ліквідатора”-чекіста, який стріляв у Миколу Леонтовича.