Ігор Піддубний م 1917

الميلاد: 1892, Зеленьки, Миронівський район, Київська область, Україна
الوفاة: 1937, Розстріляний і репресований у Биківні, Київ

الميلاد: 1913, Зеленьки, Київська губернія, Російська імперія
الزواج: ♀ Оксана Приходько
الوفاة: 14 يناير 1940, Пропал без вести,книга памяти Советско-финляндской войны 1939-1940г,том 7,красноармеец 28 стрелкового полка,75 стрелковой дивизии

الميلاد: 1908, Зеленьки, Миронівський район, Київська область, Україна

الميلاد: 1915, Зеленьки, Миронівський район, Київська область, Україна
العمل: Шила одяг на замовлення та своїм племінницям

الميلاد: 1919, Зеленьки, Миронівський район, Київська область, Україна
العمل: Після закінчення вузу його було направлено на Волинь – спочатку до Рожищенського району, де працював ветлікарем, а згодом до Володимир-Волинського.Їдучи по трасі в напрямку Зимнівського монастиря, з лівої сторони кидається в очі приміщення сірого кольору. Це і є міжрайонна державна лабораторія ветеринарної медицини, яка заснована 28 березня 1948 року. В зону її обслуговування входило три райони – Володимир-Волинський, Іваничівський та Турійський. Першим директором установи був Нечипір Микитович Піддубний, пропрацював на цій посаді 12 років.Ця людина завжди була не тільки борцем, а й творцем своєї справи, її першопрохідцем. Створений ним виробничий відділ був одним з найкращих в країні. Написав 20 наукових статей. Через стан здоров’я (перенісши два інфаркти) пішов на полегшену роботі на станцію переливання крові, де працював до 72-річного віку.
أخرى: Піддубний Нечипор Микитович, 1919 р. н., с. Зеленки, Миронівський р-н, Київська обл., мешкав у м. Володимирі-Волинському, виїхав у м. СанктПетербург. По обидва боки невеличкої тихоплинної річечки Росави розкинулись широкі левади, а за ними на підвищеннях лежало село Зеленьки. Землі в нас добрі, родючі, і тому родило на них все – від зернових до овочів, і садки вишневі коло кожної хати. Ото як зацвітуть вишні, зазеленіють луги, то село наче прибралось в білі шати, бджілки гудуть, сяє на сонці банями церква, а річка голубенька, як змійка в’ється поміж зелених берегів і вартових водного спокою – пишних верб. Повітря чисте та п’янке, і як вдихнеш його, то – в грудях млосно, аж біль відчуваєш. Природа дарує людині свою красу, диво життя, тільки вмій жити, тішся, радій, люби її і не марнуй. Але весною 1933 року люди не помічали ні весни з її красою, ні чарівності життя. Не чути було задушевних українських пісень, ні сміху, тільки сльози і голос з помираючих вуст:- Їсти! Хліба! Та хліба не було, як і не було хоча б чогось, що можна їсти. Московські комуністичні загарбники разом з місцевими лакузами забрали увесь хліб, збіжжя, картоплю і все, що може споживати людина в харч, забирали навіть з каструль, те, що варилося в них, і то викидали. Не чути було запаху вишень квітучих, запаху молодих трав, а чути смертний запах. Бригади з 6 – 10 чоловік з довгими залізними штирями, в нас їх звали ковіньками, ходили одна за одною через день-два і все вишукували, штрикаючи землю, в садках, хаті, коморі, хлівах, і що знаходили, то забирали і вантажили на підводу, яка їздила за ними, і на якій були червоний прапор та щит, а на ньому напис: „Виконаємо і перевиконаємо план хлібоздачі!” Ліжок тоді не було, вся сім’я спала на дошках, лопатами звалися, а на день дошки зсувались в один куток, так збільшувалась площа в хаті. Я сидів на цих дошках, а позад мене були подушки і рядна, в яких мама заховала поливаний горщик з квасолею. Отой, з штирем, комнеземевець, скинув мене з полат, розкидав подушки і рядна та знайшов цей горщик з квасолею, грубо вилаявся і забрав Вже в селі голод настав, вмирали люди, а ці комнеземівці все їздили та шукали, і все, що знаходили, забирали і виривали з рук умираючих. Люди їли все, що бачили: полову з гречки, лушпиння з кукурудзи, кору дерев, давно поїли собак і котів. В колгоспі сіяли цукрові буряки, то привезли патоки для боротьби з буряковим жучком. На полях вилляли її в дечки (ємкість, подібна на бочку), а голодні, помираючі люди накинулись на цю патоку і давай їсти. Всі, хто наївся, в страшенних муках померли через день. В один день тоді померло до 50 чоловік. Цвіли сади білими хмарками, буяла життям природа весною 1933 року. Наша сім’я складалася з 12 людей. Уже від голоду помер наш добрий і такий красивий тато Микита Якович, який мав всього 56 років від роду, його син, а мій брат Тарас, 20 років від роду, менший мій брат, Ігор, 16 років, сестра Степанида, 23 років. Двоюрідний брат Степан жив в Краматорську і працював на будівництві машзаводу. Він знав, що в нас вичерпались запаси продуктів, що померли рідні, і написав листа, аби я приїхав до нього, і він зустріне на вокзалі. Мама десь виміняла за кожуха 10 картоплин і зварила їх, та 6 картоплин дала мені на дорогу. Строго наказала, щоб я з’їдав одну картоплину в день і одну - на ніч. Сили не було йти, і голова була велика, ледве переступав повними, опухлими ногами. Ледве вистачило сил доїхати до Краматорська, вийти з вагона та добрести до вокзалу. На сходах впав. Все, не слухались ноги, не було думки, стало все далеке-далеке від мене, жив і неначе не жив. Лежу й чую: - Піддубний! Наче крізь сон. - Я! – ледве знайшлося сили відповісти. Зіпершись на руку, сів, розплющив очі. Примарилось чи справді мене кликали? - Піддубний, Ничипоре! - ясно чую, близько. - Я тут! - кричу, що є сили. Десь взялися сльози, пробую встати, борсаюсь, але піднятись на ноги не вистачає сил. Допомагає брат Андрій підвестися, дивиться на мене, не впізнає, перепитує і впізнає по голосу. Це вже пізніше він розповість, що, коли побачив мене, то перелякався - голова велика-велика, вуха, а очі неначе в ямах, і сам я був дуже вже роздутий. Він мене всю дорогу підтримував, і так ми дійшли до нього. І тільки зайшли в кімнату, як він наказав дружині: все, що можна їсти, надійно заховати і мені не давати. Тут я подумав, що дуже недобре робить брат, бо я ж сподівався, що він мене нагодує досхочу. А тим часом братова подала склянку теплої і перевареної води, в яку влила малесеньку ложечку молока. Тоді вони мене роздягнули, одягнули в якусь братову одіж, поклали на тапчан. Десь через годину мені знову подали перекип’ячену воду в склянці, куди теж влили ложку перекип’яченого молока, а ще через годину до склянки води з молоком додали кілька грамів цукру. Так мене кормили вдень і вночі, все збільшуючи молоко, цукор, а потім давали по склянці якогось молочного супу. Може, через тиждень я звівся на ноги, сам умив лице, вийшов на вулицю. Страшенно хотілось їсти, та так, що не було сили терпіти. Здається, що раніше так їсти не хотілось, як тепер. Десь через місяць почав худнути, тіло поступово набирало нормального стану і вигляду. Все ніяк не вірилось, що є люди, які не голодні, що вони не хочуть їсти. Коли я посеред літа повернувся додому, в село, то з нашої сім’ї залишились лише мама Пелагея Корніївна, 1883 року народження, сестра Олена Микитівна, 1915 року народження, і я – Ничипір Микитович, 1919 року народження. А померли голодною смертю – тато, Микита Якович Піддубний, віком 56 років, зять, теж Піддубний Данило (29 років), мої сестри Домка Микитівна (25 років) і Степанида Микитівна (23 роки), брати Єфрем, Тарас, Климко, Кузьма, Ігор (22, 20, 18, 17, 16 років). Отак постраждав рід славетного нашого родича Івана Піддубного. Тільки з нашої вулиці, яка складала четверту частину села, загинуло більше 200 людей в страшних 1932 - 1933 роках. А скільки загинуло в селі – невідомо. Сохрани Боже було колись комусь заїкнутись про голод. Про те, що їли люди не тільки кору, шолуху чи собак, а поїдали і людей, своїх близьких. Страхіття залякування, безправ’я, депортацій, голодоморів так вплинуло на людей мого села, що ще й досі вулиця села носить назву найкровожерливішого чудовиська протягом усієї історії людства – Леніна. А створеній ним комуністичній партії, яка зробила могилу з квітучої, найбагатшої країни світу – України, хай не буде прощення ні на небі, ні на землі. Царук Я. Цвіт і смерть // Слово правди.– 2003.– 20 лист.

الميلاد: 1916, Зеленьки, Миронівський район, Київська область, Україна

الميلاد: 1906, Зеленьки, Миронівський район, Київська область, Україна
أخرى: ПІДДУБНИЙ Клим Микитович, 1906 року народження, с. Зеленьки Миронівського району, українець, освіта початкова. Проживав у с. Зеленьки, колгоспник. Трійкою при УНКВС по Київській області 20 квітня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 25 квітня 1938 року. Місце поховання невідомо.Імовірно у Биківні, Києво-Святошинський район, м. Київ.Реабілі тований у 1956 році.

الميلاد: 1910, Зеленьки, Миронівський район, Київська область, Україна

الميلاد: 1913, Зеленьки, Миронівський район, Київська область, Україна

الميلاد: 1911, Зеленьки, Миронівський район, Київська область, Україна